Друга світова війна, найстрашніша з чотирнадцяти тисяч війн, які пережило людство за останні п’ять з половиною тисяч років. Цей чорний шлях світових цивілізацій, оплачений життями мільярдів воїнів усіх країн, усіх націй і наро-дів.

До Дня Перемоги над фашистськими загарбниками потрібно було пройти кілометри шляху, спочатку відступаючи, залишаючи ворогові наші краї, але потім з новими силами, зібравшись, кинутися знову у бій і вже гнати їх не зупиняючись.

Скільки українських хлопців і дівчат пішли на фронт, щоб захищати свою і чужі країни.

Ветерани… Слово, яке таїть в собі горе, сум і, водночас, радість. Саме ветеранам, яких залишилось дуже мало, ми завдячуємо сьогоднішнім життям.

Донедавна був у нашому селі один ветеран, який народився і проживав поруч з нами. Хочу поділитись спогадами людини, яка пережила війну, пройшовши шлях від В. Мидська до Берліна.

Іван Романович Жук – 10. 01. 1925р.н. – листопад 2017 р., любив дітей, тому з радістю спілкувався

з нами.

Коли потрапили на фронт ?
Призвали мене в армію 1 вересня 1944р. Мені було 19 років. До того часу моїх батьків і брата вже не було, бо їх спалили німці 03. 11. 1943 р.
Чи страшно було іти на війну ?
Звичайно, що було страшно, але опинившись на фронті, страх зникає і залишається лише бажання вижити, навіть різними способами.
Яке було у Вас звання і яка була зброя?
Служив я рядовим. Воював спочатку з кулеметом, а потім з гвинтівкою. Був на ІІІ Білоруському фронті в 27 полку в мінроті.
Білоруський фронт існував - 24 квітня1944 — 15 серпня1945р. Битви та операції проведені фронтом :

«Багратіон» → Вітебсько-Оршанська → Мінська → Вільнюська ;
Прибалтійська → Мемельська;
Гумбіннен-Гольдапська;
Східно-Прусська → Інстербурзько-Кенігсберзька → Млавсько-Ельбінгська → Растенбурзько-Хейльсберзька → Гайлігенбайлський котел → Кенігсберзька → Земландська
Командувачами були : І. Д. Черняховський, О. М. Василевський,І. Х. Баграмян

Чи правда, що Ви були у штрафному батальйоні?
Мені важко про це говорити. – З болем в душі, але з гордістю, що вижив, -
ділиться своїми спогадами Іван Романович. – Як прийшов на фронт, то був писарем і через чужу помилку опинився там. Так як ніхто не став з’ясовувати, хто ж був винний, пробув я там 9 місяців, замість потрібних 6 і лише через те, що був поранений в ногу, мене відправили у звичайну роту на фронт.

Які міста Ви визволяли ?
Дивізія наша проходила через Литву, першою увійшла в Прусію. Ми визволяли місто за містом. Я брав участь у визволенні таких міст: Каунас (Литва), Черняховськ (до 1946 р. - Інсенбург ) Калініградська обл., Ельбінг (Польща), Пілава (Польща), Кеннінсберг (з 1946р.-Калінінград).
Де зустріли перемогу ?
Я тоді був під Берліном, – вже з радістю розповідає Іван Романович. – До Берліна ми ішли 20 км пішки. Я стояв на варті, коли почув чергу кулеметних пострілів. Спочатку стало страшно, бо подумав, що німці атакують. Але коли дізнався, що так сповіщають про перемогу, то і я вистріляв усі свої набої. Інші солдати підпалили старий гараж, сповіщаючи інших про перемогу.
Чи відбувались ще бої ?
Ще десь місяць німці нападали , але ці напади вже не були такими страшними.
Коли Ви повернулись додому?
Повернувся у 1949 році. Весь цей час перебував у Німеччині через контузію, яку отримав.
А як Ви лікувались на фронті ?
Витримав холод, голод, інші негаразди, пройшов до Берліна і ні разу не захворів, – з усмішкою на вустах розповідає Іван Романович.
Які Ви маєте нагороди ?
Орден Червоної Зірки за виведення батальйону з оточення, за визволення Кенінсберга, орден « За Перемогу» та багато інших ювілейних медалей ( всього близько 20 ).
Розповідь Івана Романовича була зворушливою. Адже він дуже емоційно розповідав свою історію, те, що пережив. Я бачила і радість , і сум на його обличчі, а інколи і сльози при неприємних спогадах того часу.

Ми будемо пам’ятати Івана Романовича і переказувати наступним поколінням його нелегку долю.

Слава Україні! Допоки живе пам’ять про таких людей, які захищали та здатні захищати рідну землю від ворогів,

Герої не вмирають !

Герої не вмирають !

Скільки українських хлопців і дівчат пішли на фронт, щоб захищати свою і чужі країни.

Іван Романович Жук – 10. 01. 1925р.н. – листопад 2017 р., любив дітей, тому з радістю спілкувався

з нами.

Коли потрапили на фронт ?
Призвали мене в армію 1 вересня 1944р. Мені було 19 років. До того часу моїх батьків і брата вже не було, бо їх спалили німці 03. 11. 1943 р.
Чи страшно було іти на війну ?
Звичайно, що було страшно, але опинившись на фронті, страх зникає і залишається лише бажання вижити, навіть різними способами.
Яке було у Вас звання і яка була зброя?
Служив я рядовим. Воював спочатку з кулеметом, а потім з гвинтівкою. Був на ІІІ Білоруському фронті в 27 полку в мінроті.

Білоруський фронт існував - 24 квітня 1944 — 15 серпня 1945р. Битви та операції проведені фронтом :

Командувачами були : І. Д. Черняховський, О. М. Василевський,І. Х. Баграмян

Чи правда, що Ви були у штрафному батальйоні?
Мені важко про це говорити. – З болем в душі, але з гордістю, що вижив, -

ділиться своїми спогадами Іван Романович. – Як прийшов на фронт, то був писарем і через чужу помилку опинився там. Так як ніхто не став з’ясовувати, хто ж був винний, пробув я там 9 місяців, замість потрібних 6 і лише через те, що був поранений в ногу, мене відправили у звичайну роту на фронт.

Які міста Ви визволяли ?
Дивізія наша проходила через Литву, першою увійшла в Прусію. Ми визволяли місто за містом. Я брав участь у визволенні таких міст: Каунас (Литва), Черняховськ (до 1946 р. - Інсенбург ) Калініградська обл., Ельбінг (Польща), Пілава (Польща), Кеннінсберг (з 1946р.-Калінінград).
Де зустріли перемогу ?
Я тоді був під Берліном, – вже з радістю розповідає Іван Романович. – До Берліна ми ішли 20 км пішки. Я стояв на варті, коли почув чергу кулеметних пострілів. Спочатку стало страшно, бо подумав, що німці атакують. Але коли дізнався, що так сповіщають про перемогу, то і я вистріляв усі свої набої. Інші солдати підпалили старий гараж, сповіщаючи інших про перемогу.
Чи відбувались ще бої ?
Ще десь місяць німці нападали , але ці напади вже не були такими страшними.
Коли Ви повернулись додому?
Повернувся у 1949 році. Весь цей час перебував у Німеччині через контузію, яку отримав.
А як Ви лікувались на фронті ?
Витримав холод, голод, інші негаразди, пройшов до Берліна і ні разу не захворів, – з усмішкою на вустах розповідає Іван Романович.
Які Ви маєте нагороди ?
Орден Червоної Зірки за виведення батальйону з оточення, за визволення Кенінсберга, орден « За Перемогу» та багато інших ювілейних медалей ( всього близько 20 ).

Розповідь Івана Романовича була зворушливою. Адже він дуже емоційно розповідав свою історію, те, що пережив. Я бачила і радість , і сум на його обличчі, а інколи і сльози при неприємних спогадах того часу.

Ми будемо пам’ятати Івана Романовича і переказувати наступним поколінням його нелегку долю.

Слава Україні! Допоки живе пам’ять про таких людей, які захищали та здатні захищати рідну землю від ворогів,

Герої не вмирають !

All news

Comments:

Only authorized users can leave comments.